Болюча краса події у відсутності цієї події.
Хтось розумний (Ірена Карпа?)

- Я не хочу в „Буревестник”
- Я хочу.
- В любом случае, я тебе сказала.

Сказала. Можливо, єдиній людині, яку б це могло цікавити. Чисто теоретично. Практика мене лякає. Бо має свою, гхм-гхм, болючу красу.
Чомуж ЧомужЧомужЧомуж я не хочу туди їхати? Сидіти в тіні прекрасних високих сосен і читати своє „недокохане стерво” (с)Merci, двічі на день ніжити своє недокохане тіло на пляжУ, якому поклонялась протягом довгих 9 років?
ЩожЩожЩожЩож я забула в цьому Києві, який проклинаю так само часто, як і кохаюсь із ним, в якому цинічні продавщиці й Коко Шанель-українка на біллбордах (дякую Олі за корекцію моєї орфографії). В місті, де без грошей і робити нічого (хіба що з багатою фантазією і проїздним на поточний місяць). Місті, яке важке для розуміння і сприйняття, і тому навалюється час від часу всією своєю масою непорозумінь.
Та ні, брешу, я просто не хочу міняти шило на мило. Особливо, коли шило вже дуже комфортабельно пристроїлось у всім-відомому-місці.

Якщо ж, все-таки, мене туди запихнуть, я страждатиму тихо, але на публіку. Я ховатиму себе, білу, від палючого полуденного сонця і задихатимусь в пилюці свого тісного пристанища. Або ні, я просто отруюсь кавою на веранді. Помру від предозування кофеїном. Це вам не Айседора Дункан, звичайно, але теж ефектно. Я дочитаю повністю (аж до тиражу і року видання) всі ті книги, які не дочитала протягом останніх 5 років. І навіть довідник з історії України. Мої нові навушники поплавляться від кіловат музики і сили струму її проходження і тоді теж є шанс померти (ах, дура). Я і вишні на моїй футболці переживемо це з достоїнством. Ми щодня телефонуватимемо до Києва Анці чи Ланці чи ще якомусь нещасному і натхненно жуватимемо соплі в слухавку. Я не буду вестись на провокації (ні-ні-ні), щоб потім не з’ясувати, що пляшки дві тому назад вже залила своє безмежне горе, а зараз – безбожно надираюсь в незнайомій компані. До того ж за чужий рахунок (може, цукерок їм занести буде?)
Щоб потім на ранок не відчувати себе непристойною жінкою (бо це, все-таки роль Лани). Замість цього я питиму вечорами апельсиновий сік, слухатиму Нору Джонс, Регіну Спектор і коників у траві і вдивлятимусь у зіркове небо. Це буде відлюдний, надмінний і аристократичний спосіб життя.
О так, як я леліятиму свою шизофренію меланхолію перші три дні!